ВІЙСЬКОВО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ У ДІЯЛЬНОСТІ МУЗЕЮ

Галерея "МУЗЕЙ"

Музей було відкрито 5 листопада 1987 року - це був перший такий музей в Україні. Зібрані тут експонати розповідають про тих, хто гідно виконував військовий обов'язок, хто проніс через важкі «афганські» роки вірність військовій присязі, про тих, хто вже ніколи не повернеться до батьківського порога.

15 лютого 2007 року після реорганізації в Городищенській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №1 було урочисто відкрито музей воїнів-інтернаціоналістів.

Незабутнім рокам війни в Афганістані присвячені експозиції музею. У приміщені музею розміщено близько 400 експонатів. Це особисті речі воїнів-афганців, бойові нагороди, предмети форм одягу, фотокартки. Окремо виконано експозицію, яка репрезентує роки «афганської війни» 1979-1989рр. у музеї постійно проводяться екскурсії для учнів шкіл та педагогічних колективів Городищенського району. Традиційними вже стали зустрічі з воїнами-афганцями.

ІСТОРИЧНІ ФАКТИ ВІЙНИ В АФГАНІСТАНІ

25 грудня 1979 року о 15.00 за московським часом перші бойові підрозділи Збройних сил СРСР перетнули державний кордон і ступили на землю Афганістану. Проте тоді, у грудні 1979 року, слово «війна» на вживалося. Мовчали газети, радіо, телебачення. Країна зустрічала новий 1980 рік, на календарях - символ Московської олімпіади ведмедик «Міша» - щиро усміхався, запрошуючи у гості спортсменів і туристів з усього світу. А в оселі радянських людей почали «стукати» перші «похоронки» з далекого Афгану полетіли хмурі посланці смерті - «чорні тюльпани», що несли у своєму череві жахливий вантаж за №200 - цинкові домовини, у яких поверталися додому молоді хлопці. Свіжі могили воїнів з'явилися в кожному місці і селі. З роками сумних горбочків ставало все більше. На перших пам'ятниках не дозволялось писати: «Загинув в Афганістані». Ці написи на мармурових плитах матері і вдови загиблих зробили пізніше.

3258 днів та ночей наші хлопці падали на гостре каміння та розпечений пісок Афганістану. Падали і знову підіймалися з вогнем у грудях, щоб іти на допомогу бойовим побратимам, що потрапили до душманської пастки, щоб знешкодити черговий караван зі зброєю, щоб забезпечити проходження колон машин з продовольчими товарами чи пальним. Чого це коштувало - важко зрозуміти тому, хто не побував у пеклі цієї «війни без оголошення».

Людина із легенди... так називають Сергія Васильовича ЧЕРВОНОПИСЬКОГО (1957 р.н.), нашого земляка з Черкас який одним із перших у грудні 1979 року вступив на землю Афганістану. Він чесно, як і належить чоловікові - воїну виконав свій військовий обов'язок, свідченням тому два бойових ордени Червоної Зірки на його грудях. Кадровий офіцер, старший лейтенант устиг прослужити лише три роки. По закінченні Рязанського вищого повітряно - десантного училища.

І от - старше поранення, ампутація ніг. Йому було тільки 24... Але ця молода, понівечена війною людина знайшла в собі сили жити і тоді, коли життя стає нестерпним.

Як згадує Сергій Васильович, до зустрічі зі своєю матір'ю він готувався як до найскладнішого екзамену у своєму житті. Лише б витримати, не розклеїтися, не виказати слабкості... бо ще нікому не вдавалося спокійно перенести материнські сльози і горе, але саме тоді, коли він пригортав матір до грудей, відчув якусь особливу відповідальність перед Матір'ю і пообіцяв «Я буду ходити заради тебе». Подвиг Сергія Червонописького - не тільки військова доблесть а й небачене довготерпіння, тривала і виснажлива боротьба за себе істинного, за своє місце в житті. Сьогодні, за мужність і героїзм проявлений при виконанні інтернаціонального обов'язку, морально - ділові якості, велику плідну роботу по військово - патріотичному вихованню молоді йому присвоїш військове звання генерал - майора у відставці.

У страшні роки Афганської війни до осель людей летіли телеграми такого «З сумом повідомляємо, що виконуючи свій інтернаціональний обов'язок, Ваш син загинув смертю героя...» Скільки таких телеграм за час війни відправлялось в різні кінці колишнього союзу., вручали їх приголомшеним батькам вдень і вночі, влітку і взимку, на початку служби і в кінці її... Не оминуло це лихо і нашу землю. 6 молодих красивих хлопців повернулися додому на чорно звісних «Чорних тюльпанах» Кожному з них присвячено окремий розділ з нашого музею.

Віктор ПРЯДКО з Калинівки відслужив в армії рік... з жовтня 1982 по жовтень 1983. Перед своєю загибеллю (це трапилось під час однієї з операцій по ліквідації крупного душманського угрупування), він написав додому такі рядки: Дома у нас уже, мабуть, полуниця пристигла, вишні наливаються, можна кожного дня купатися у ставку. Тут же - не глянеш - сопки, піски і такої зелені, як на Україні немає. А наприкінці листа додає «...коли будете висилати посилку, покладіть туди мого ножика складного...». Ніхто ніколи не довідається чому раптом захотілося солдату одержати з дому ту малозначущу дещицю - ножика складного... За бойові заслуги наш земляк посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. На вічний спочинок прийняла Вітю рідна калинівська земля.

Першим на чужу землю упав наш земляк із В'язівка Володимир КУЧЕР. З дитинства Володя ріс лагідним і сумирним, допитливим хлопчиком. Старший брат Микола пов'язав своє життя з армією. Коли приїздив до батьків у відпустку, у Володі не було більшої радості, ніж одягнути його форму. Це й визначило подальшу долю хлопця. Після школи вирішив поступати у Харківське військове авіа училище. Та коли проходив медичну комісію у військоматі, лікарі виявили у нього відсутність черевного рефлексу, який вкрай необхідний льотчикам. Повернувшись додому хлопець від досади залився сльозами. І тоді батько зустрівся з військовим комісаром, попросив щоб сина направили на повторну комісію. Скільки разів після всього його душу терзав сумнів щодо вчиненого! Омрієне училище О.Володя закінчив з відзнакою у 1976 році і одержав направлення у далекосхідний прикордонний округ на посаду старшого бортмеханіка ланки вертольота МІ-8. Суворішого місця служби годі було і шукати. Мало не щодня штормовий вітер, дощ, сніг. За таких умов треба було виконувати бойові вильоти, пов'язані з охороною кордону, а між ними доставляти на прикордонні пости Курильської гряди продукти, пошту, військове спорядження. За 5 років перебування на Курилах Володимир досконало вивчив свою справу, міг «заткнути за пояс будь - якого повітряного аса». На островах знайшов собі пару -морячку Галю. Так продовжувалося до 1981 року. Відтоді листи від нього стали приходити з далекого кордону, куди, по його словах, направили для повітряної роботи. Що це була за робота батьки дізналися тоді, коли син приїхав додому у відпустку і на його тілі вони побачили опіки. Відтоді у їх дім поселився неспокій. І мабуть задовго до 21 лютого 1983 року (в цей день Володі нестало) батьківське серце відчувало біду. У Городищенському районі це були перші похорони воїна -«афганця». Його пам'ятають не тільки у В'язівку, де на честь нього названо одну із сільських вулицю, бережуть згадку про нього в далекому місті Уссурійську, де в одній із шкіл відкрито куточок воїнів -афганців.

Біографія Сергія ДЕРЕВЯНКА з Валяви проста і, на жаль, дуже коротка. Закінчив 8 класів місцевої школи і отримав в одному із запорізьких ПТУ

спеціальність моляра - столяра. У військоматі йому запропонували піти вчитися на водія, з радістю погодився. Адже звільнені в запас хлопці говорили, що найкраща служба у шоферів: ні стройової тобі, ні караулу. Але шоферувати Сергійові в армії не довелося, адже попав служили, на опалену війною землю Афганістану. «Призначаєшся стрільцем бетеера», сказав Сергійкові командир відсунувши в бік його шоферські документи. «Наїзників у мене багато, а воювати нікому»

Якраз на передодні його 19 дня народження екіпаж отримав завдання супроводжувати колону. Душмани зустріли колону у глухому відрізку дороги під вечір. Відбиваючи атаку за атакою вони захистили колону від знищення і дочекатись бойових вертолітів викликаних по рації. Тяжко поранений Сергій був доставлений у частину, де вночі не приходячи в себе помер. Вранці в наметі казармі розбирали пошту. Один конверт адресувався Сергійкові, то мама, Зінаїда Іванівна поздоровляла сина з Днем народження. А він лежав у польовому медпункті, прикритий простирадлом, один - на - один з вічністю.

За мужність і відвагу, проявлені в бою на землі Афганістану Сергій Дерев'янко посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. У рідному селі його іменем названо одну вулицю.

Олег Леонідович ЗАБОЖКО свою крилату професію любив понад усе. Хоч цікавим є той факт, що у дитячі роки Олег про крила не мріяв, з висотою не дружив. Забереться було на самий вершечок груші, тог звідси його хоч бери та знімай з допомогою драбини. А так як чимало чоловіків сусідів трудилися на місцевому цукрозаводі, то і Олегові частенько мріялось про звичайну робітничу спеціальність. Тому й поїхав хлопець після закінчення восьмирічки у місто Северодонецьк, поступати у ПТУ, а потім 3 роки слюсарював турбогвинтових установок. Звідки і був признаний до лав радянської армії. Служити потрапив в авіацію, яка й стала для нього частиною життя. Тому по закінченні чергової служби без роздумів подав рапорт у школу прапорщиків, де отримав спеціальність бортмеханіка.

У кількох військових округах літав Олег Забужко протягом 9 ратних років. У 1979 році разом з іншими членами екіпажу здійснив перший політ у Афганістан, залишившись там надовго у зв'язку з відомими нам подіями. У листах додому про війну писав мало і рідко. Крім рідних у Вільшані, з нетерпіння чекали від нього вісточки дружина з доньками. В передостанньому листі він пообіцяв, що як тільки командування хоч на кілька днів відпустить у союз, обов'язково навідається додому. Але полетіти у відпустку йому не довелось, бо під час однієї з операцій, на початку липня 1984 року його літак був підбитий снарядом із зенітної установки.

За мужність і відвагу виявлені в небі Афганістану О.Л.Забожко нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки. Одна з ву4лиць Вільшани носить його ім'я.

ПОЛІЩУК Михайло Андрійович був єдиним сином у Андрія Філатовича та Лідії Сергіївни Поліщуків із села Товста. Сім'я з діда - прадіда хліборобська, роботяща, той Мишко тягнувся до неї з малечку. Прийде зі школи, попорається по господарству і до батька в тракторну бригаду. Не одні літні канікули працювали разом на жнивах. І батькові з любов'ю думалось, що у них з дружиною виростає справжній мужчина.

Після закінчення 10-річки Михайло поступив до Городищенського ПТУ. З успіхом закінчив його і пішов працювати на Вільшанський цукрозавод. Весною 1979 року був призваний до лав радянської армії;. Служба проходила в одній з вертолітних части у Туркменії. Там здобув спеціальність бортового механіка. Перед самим звільненням у запас командир запропонував йому послужити понадстрокового. Згодився хлопець. Була на це причина, може, тільки одному Мишкові у той час відома.

Безперечно юнаку подобалась професія вертолітника, задовольняло військове звання прапорщика. Та хіба тільки це утримувало від повернення туди, де немає ні пекучого сонця, ні піщаних бур, ні відряджень по той бік кордону? Все життя батько не вилазив з кабіни трактора, ним у селі не могли нахвалитись, а коли занедужав, призначили мізерну пенсію. Не кращою була доля матері, яка теж довгий час пропрацювала у рільничій бригаді. Варто подивитись на її висушені руки згорблену спину щоб переконатись, що може зробити з жінкою непосильна і майже дармова робота, то нехай краще він проведе свої руки в пустелі...

За 6 років понадстрокової служби він брав участь у десятках бойових операціях, був нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «ЗА відвагу», «ЗА бойові заслуги», «ЗА відмінну охорону державного кордону СРСР». За останнє завдання, з якого Михайло не повернувся живим, його удостоєно посмертно орденом Червоного Прапора.

ГЛАДИШ Іван Артемович із Орловця мріяв про авіацію з самого дитинства. У вітряну осінню погоду прислухаючись як вітер стукотить віконцями він уявляв підхоплені повітряними потоками саморобні крила, які, підкорялись законам аеродинаміки, піднімають в гору такий же саморобний фюзеляж. І ось вже змайстрований власними руками літак «робить коло над Орловцем, летить в бік Балаклеї і Сміли». Кажуть перед тим як їхати на навчання до Ворошиловградського авіаційного училища, він віддав сусідському хлопчикові свій зошит із записами і кресленнями, навіть сказав на прощання «Тепер тобі пробувати...». 5 років курсантського життя промайнули для Івана як 5 хвилин. Отримавши спеціальність штурмана він був направлений служити у транспортну авіацію Прибалтійського військового округу. Спочатку листи від нього йшли з Естонія, а потів з литовського міста Паневежиса. Саме звідти він був командирований у Афганістан.

Його авіаполк займався доставкою повітря на аеродроми Кабула, Баграма, Герата і ін. міст особового складу та військового спорядження. Справжніми літаками повітряних трас були ІЛ-76. Саме в одній з таких машин, завжди по праву руку від командира знаходився капітан І.Гладиш... Так було і того жовтневого дня, коли літак, гасячи швидкість, заходить на посадку в аеропорт Кабула. Осінь розмалювала Афганську столицю у різні кольори. Легенькі навали туману огортали житлові квартали, адміністративні будинки, мечеті. Здавалося, хтось взяв і дбайливо покрив їх голубою поливою - чи то на честь якогось мусульманського свята, чи то просто так. Навіть знамените печерне місто на горі не минув пензель - завжди похмуре і загадкове воно було тепер кольору ультрамарин.„

Хтозна, може саме звідти, а може зза аеродромних споруд була пущена зенітна ракета «стінгер», вона точно влучила у літак, який зайшовши на початкову смугу вже викинув шасі.

За мужність і військову доблесть І.А. Гладиш посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Воїна - земляка поховано у литовському місті Паневежисі.

Наступні розділи нашої музейної експозиції містять фотографії і особисті речі тих, хто по праву називає себе «афганцями»./Адже там, на чужі землі вони чітко і виразно бачили один одного, знали, хто - чого вартий, довіряли найпотаємніше, могли в будь-яку хвилину підставити плече другові і захистити від ворожої кулі. Це люди з незвичайними характерами і долями, гартовані вогнем і кров'ю там, на далекій землі Афганістану, що стала для них школою змужніння і братерства, чоловічого загартування, любові і честі.

У нашому музеї зберігаються матеріали, які розповідають про унікальну у світовій хірургічній практиці операцію, яку провів хірург - підполковник Юрій Воробйов при допомозі інженерів - саперів.

1 серпня 1986 року при виконання бойового завдання рядовий Віталій Грабовенко (3 Христинівського району) одержав сліпе поранення в область правого підребер'я. Під час бою в коробку з гранатами попала душманська куля і викинула гранату на солдата. Ця граната рикошетом увійшла в тіло і застряла між ребрами і грудними м'язами. Життя воїна було в небезпеці. Видалення вибухо­небезпечного снаряду із тіла Віталія мимоволі перетворилося із хірургічної операції в саперо-хірургічну. Потрібно було вилучити небезпечний заряд який міг зірватися при будь-якому необережному рухові... 15 хвилин тривала ця унікальна операція по вилученню гранати із тіла пораненого до якої старанно готувалися 14 днів.

З тієї миті, коли граната опинилася в руках хірурга стали відраховуватись години нового життя солдата і його рятувальників. У цей день «новонародженому» виповнилося рівно 20 років.

Приймав участь у бойових діях Каюкін Сергій Васильович. Але 14 місяців провів у Афганістані, обслуговуючи літак представника генерального штабу Бориса Громова. До літа 1985 року він служив у в/ч м. Рига, а згодом їх екіпаж у кількості 9 осіб направили у Афганістан на зміну попередньому.

Ризик був великий адже їхній екіпаж перевозив представників штабу на яких душмани постійно вели полювання. Уже через 3 місяці екіпаж був нагороджений орденами і медалями. Командир - орденом Червоної Зірки, а штурман і бортінженер - медалями «ЗА Службу Батьківщині», цю ж нагороду отримав і помічник командиру екіпажу (правий пілот) Каюкін С.В., з честю виконавши свій військовий обов'язок. З 1996 року він - голова районної ради воїнів-інтернаціоналістів, яких у районі більше 100.

Виведення обмеженого контингенту радянських військ здійснювалося на прохання офіційного керівництва Афганської держави. У той час, мабуть, ніхто не передбачав, що так звана «інтернаціональна допомога братньому народу» -перетвориться на най тривалішу війну в історії СРСР. 9 років і майже 2 місяці тривала кривава бійня, що отримала назву «Афганська війна». Крізь пекельне

Афганське пекло пройшли сотні тисяч радянських військовослужбовців. Загальні втрати особового складу - 14453 особи. Своє жертвопренесення ненажерливому молоху афганської війни віддала і Україна. Загинуло 3280 осіб.

15 лютого 1989 року останні частини сорокової армії були виведені з Республіки Афганістан. Минуло майже 20 років, але наслідки війни відлунюють і сьогодні.

З кожним роком зростає кількість інвалідів-афганців, збільшується скорботний список тих, хто не дожив до старості і пішов від нас у небуття.